Цю справу в народі називають “бізнесом для лінивих”, а сама культура споживання равликів в Україні в сучасні дні змінилась в хорошому напрямку. Одним з тих, кому варто завдячувати, так це просунутому запорізькому проєкту — “Zap.Ravlik”. Про історію появи равликової ферми у нашому місті, становлення, відзнака від місцевих, і вплив повномасштабної війни на роботу ентузіастів — читайте далі на zaporizhzhia.name.
Становлення равликового бізнесу
Равликову ферму заснували у 2019 році — Вікторія та Олексій Сорокіни. Сама ідея прийшла до них досить спонтанно. Спочатку запоріжці займалися бізнесом, що допомагав автоматизувати різноманітні об’єкти. Чоловік та його дружина якось вирушили до Києва, аби продемонструвати своє обладнання, і там зустріли клієнта із запитом про автоматизацію равликової ферми. Подружжя взялося за цю справу на рівні виконання проєкту, нічого більшого. Проте, згодом працюючи над цією темою щоденно, заглиблюючись в тонкощі равликового бізнесу – їм захотілося теж цим зайнятись. Азам вирощування цієї заморської істоти навчились у вищезгаданого клієнта, ставши відтоді вже його підопічним. Через якийсь час перейняли весь досвід, познайомилися з технологією, лишилось виростити першу партію равликів.
У народі поточний бізнес називають — “лінивим”. Все через відносну легкість системи реалізації щоденної праці в гроші. Адже все, що треба це стартовий капітал, приміщення для роботи, і, власне сам процес вирощування равликів упродовж дев’яти місяців. А далі можна відправляти продукт на експорт, повторюючи все це кожен день. Проте запорізьке подружжя ентузіастів прийняло рішення піти найскладнішим шляхом. Стратегія полягала в тому, щоб крім вирощування равликів, ще переробляти та власноруч реалізувати це у кінцевий продукт. Перший рік равликового бізнесу для Вікторії та Олексія був непростим. Однак Сорокіни не здалися, спробували змінити підхід до роботи, експериментували, із часом вийшли на перший непоганий результат у — 300 кілограмів равликів. Пізніше запоріжці проводили навчання для трьох охочих, які потім теж зробили власну равликову ферму.
Молоді люди популяризували та продавали свою продукцію через соціальні мережі, завдяки чому їх помітили організатори місцевого фестивалю їжі. На тому заході равлики Сорокіних запоріжцям дуже сильно сподобалися, тому пізніше на різноманітних ярмарках — вони вже мали своїх постійних відвідувачів, які згодом стали частиною команди. Для нових співробітників було орендовано цех перероблення равликів, а ще знайшли шеф-кухарів, який взяв на себе розробку соусів. Так через відносно короткий термін місцева равликова ферма стала доволі відомою у Запоріжжі, тому постало питання створення тут першого закладу — “Zap.Ravlik”.
Восени 2021 року стартувала робота над реалізації стріт-фуду. Напередодні новорічних свят Олексі та Вікторія обрали відповідне приміщення, але, його вже орендували. Проте через місяць вже у новому році мрія українців збулася, адже раніше згадана точка, яка Сорокіним запала в серце — знову стала вільна. 2022 рік почався для засновників запорізької равликової ферми з хороших новин. Вони щоденно важко працювали аби скоріше відкритися, але, поки фарбували, розробляли брендинг — дотягнули до 23 лютого…
Як змінилась робота ферми з початком повномасштабного вторгнення
23 лютого “Zap.Ravlik” відкрився вперше у Запоріжжі, а, 24 лютого — закрився. Почалась повномасштабна війна, тому Вікторії та Олексію довелося покинути місто, ховаючись від бойових дій на равликовій фермі. Понад тиждень на розкладачки, в підвалі разом з равликами подружжя прожило, поки не вирішили в березні повернутися до Запоріжжя, бо були відповідальними перед співробітниками. Хоч песимістичні думки, звичайно, зупиняли: “кому ці равлики в такий час, взагалі, потрібні”. Проте, коли запоріжці відновили роботу – покупці проходили купувати саме равликів. Крім того, “Zap.Ravlik” відвідували навіть тимчасові переселенці з Бердянська та Маріуполя, які куштували равликів на минулих фестивалях, а, в той непростий період, їли їх аби нагадати собі ті спокійні часи.
Загалом з початком великої війни подружжя почало співпрацювати з волонтерами. Також самотужки їхали на зустрічі, роздавали речі першої потреби чи віддавали гроші, що відкладали із заробітку. Крім того, багато знайомих Вікторії та Олексія пішли на фронт, тому їм також допомагали. Пізніше почали проводити разом з іншими крафтовими виробниками – благодійні вечори. Розвиваючи равликовий бізнес та паралельно працюючи вже, як соціальний проєкт.
